Никто никуда не идёт

Буквально вчера мы писали, что трое луганчан собираются посетить оккупированный город. Об этом они громко и во всеуслышание заявили на весь фейсбук и прочие социальные сети. Резонанс был — мама не горюй! Люди разделились на три лагеря. Тех, кто осуждал, ругал, угрожал за подобную инициативу. Тех, кто поддерживал. И тех, кто наблюдал с интересом за развитием событий. Мы к идее «похода» были настроение скептически, даже критически.

И вот, никто никуда уже не идёт!

Один из инициаторов «похода» — Денис Денищенко на свойе страничке опубликовал пост, в котором говорит, что это был социальный эксперимент и информационная провокация. И результаты вышли шокирующими.

Далее мы приведем его текст полностью, дабы, не дай бог, не переврать чего-либо!

Прошу слова или что вы знаете про Луганское гетто?

Этот пост не соберет тысяч лайков и комментариев. Он о реальной жизни. В нём нет провокации и хайпа. Он о нашей действительности, об обществе, которое больно, о его части, искалеченной войной, о гражданах, которых считают «вторым сортом». Это вообще тема «табу» в нашем условно демократическом и толерантном обществе.

Немного о нашей инициативе под условным названием «Мост» #иду_в_Луганск, а по сути — социальном эксперименте, а некоторые назовут это информационной провокацией. Мы хотели достичь нескольких целей и получить объективную картину нашей искривлённой реальности. Скажу сразу: нам это удалось, и результаты нас шокировали. Нужно немного времени для системного анализа, и мы дадим новый фидбек для вас. Есть некоторые концептуальные наработки и планы.

Идея, решение — все спонтанно, на уровне локального мозгового штурма, спора, внутренней дискуссии, но от чистого сердца и с некоторой долей идеализма, основанного на рационализме. Замерять градус человеческой ненависти или наоборот найти точки роста для общего объединения вокруг общих символов, ценностей, свобод, прав для луганчан по обе стороны войны. В нашем случае — это наш родной город Луганск, его день рождение, мир, воспоминания из детства, право на свободу перемещения, свободу слова и т.д.

Лично у меня была сумасшедшая мысль, а вдруг пришло время? Нужно сделать первый шаг, показать позицию, пример. Конечно, мы оценивали риски, но тот уровень ненависти, непонимания, угроз в нашу сторону по обе стороны линии соприкосновения показал, насколько эта тема запущена. Организм серьезно болен, и его лечение на протяжении пяти лет сплошная профанация, некомпетентность или злой умысел.

Нас осудили, не дали права и времени сказать слова в свою защиту, только хайп, помноженный на непрофессионализм отдельных субъектов, считающих себя экспертами во всем: геополитике, войне на Донбассе, присвоивших себе монополию на патриотизм.

Регион умирает, состояние тотальной рецессии, люди, особенно молодежь, бегут при первой возможности вырваться. Это не хотят замечать из Киева, а те, кто понимает и знает, цинично молчат или используют область в своих личных целях, зачастую как трамплин. Стратегии нет, как и денег, сплошная коррупция и круговая порука, кумовство. Государственная поддержка последние пять лет — это сплошное шулерство и позиция страуса, проблема сама не рассосётся, здесь нужно жить и работать, понимать местных людей, их боль, знать сильные и слабые стороны, болеть душой и сердцем за Луганщину.

Информационная война полностью проиграна и держится только на плечах активистов, волонтеров и местных лидеров их инициатив. О национальной безопасности мы слышим только из уст ответственных чиновников в Киеве, дальше зачастую это не идет. Тут сложно и часто просто опасно. Это суровая реальность.

Поэтому мы никуда не идем. Пока это только мечта. Спасибо.

Реинтеграцией заниматься нужно, жизненно необходимо с обязательным участием дончан, луганчан. Спасибо тем, кто поддержал! Вас очень много и это важно. Отдельно тем, кто конструктивно критиковал и задавал вопросы и тем, кто молча не сомневался и верил нам, нас — Легион.
Ниже оставлю текст, он из параллельной реальности или из будущего. Там все получилось, и война закончилась. Люди перестали гибнуть, наступил мир, а Украина — сильная и неделимая с Крымом, Донбассом в ЕС и НАТО. В России не очень все хорошо, но это их дело, пусть разбираются, нам чужого не надо.

Прошу слова

Я йду в Луганськ!

14 вересня Луганську виповниться 224 роки — це 6-й День народження рідного міста, який ми пропускаємо. Чому? Ми ж маємо право!

Так ми, троє друзів, вирішили і оголосили, що йдемо в Луганськ!

А велика кількість бажаючих приєднатися до нашої ідеї підштовхнула до створення Громадської ініціативи «Міст». Тож найближчої суботи ми, вимушені переселенці, усі разом вирушемо в похід до рідного міста.

Ідея з’явилася досить спонтанно, хоча в приватних розмовах між собою ми часто обговорювали, що там, в Луганську, відбувається, як там зараз живуть люди? І скажу відверто: якби мені хтось запропонував рік тому, або навіть місяці три тому, поїхати до Луганська, щоб походити, подивитися своїми очима що там і як, то, навіть якщо б надали гарантії безпеки, я б не погодився. Чому? Тому що, думаю, мені там буде навіть просто важко дихати: у Луганську зараз не можна називати червоне — червоним, чорне — чорним, а біле — білим.

Та ось акція оголошена. Напевно, час прийшов. Ми ніби переступили через щось, і зважилися.

Ніякої конспірології тут не треба шукати. Мета навіть не в тому, щоб прийти до Луганська і покласти квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, біля монумента Божої Матері та подивитися на власні домівки. Хоча це теж було б символічно! Хочеться, щоб луганчани, тобто люди, які себе такими вважають, об’єдналися навколо тих символів, які для всіх нас мають сокральний зміст.

Луганськ для нас усіх — це центр, місце, де всі ми виросли. Місце сили!

Мені здається, що святкування нібито ювілею Луганська, яке тамтешня влада влаштувала, аби просто поєднати свято із днем Москви, несправедливе. Але ж у всіх інформаційних джерелах зазначено, що святкування Дня міста Луганська проводиться саме у другу суботу вересня. І ніколи це свято не призначали на більш ранні дати. Тож ніякої провокації з нашого боку не може й бути.

Є ініціатива прийти до Луганська на свято рідного міста. Ми про неї заявили. І особисто я хотів би, в першу чергу, аби ця громадська ініціатива переросла в громадянський рух луганчан, які виїхали зі своїх домівок і живуть на території, що ми контролюємо.

Я вважаю, що луганчанам настав час ставати об’єктом української політики, адже війна йде на нашій території, страждаємо від неї, в першу чергу, ми. Домівки та свою землю втратили ми, роз’єднані наші родини, але ж наших представників немає навіть у «Мінській групі»!

І це теж питання: чому в «Мінській групі» є представники самопроголошеної республіки, котрі забрали собі монополію виступати від імені Луганська? Але ми такі ж луганчани! Луганськ — він твій, він — мій, він — наш.

Певна частина суспільства не зрозуміла нашої ідеї, бо в короткому роліку багато чого не розкажеш.

Сотні дзвінків, тисячі коментарів, слова підтримки, обурення або обережного оптимізму говорять про те, що ця тема важлива для суспільства, і дискусія необхідна.

Не знаю, чи вдасться поспілкуватися цього разу з тими, хто тепер живе в Луганську. На першому етапі, напевно, доведеться задуману програму провести швидше символічно.

Хоча, вважаю, що настав час, і звичайні люди повинні почати говорити один з одним про зрозумілі усім речі. Так, зараз ми дивимося на багато питань по-різному. Але на східному фронті без змін вже шостий рік!

Хлопці наші гинуть щодня, а війна для декого стала просто бізнесом. І мені здається, що вже час це закінчувати. Потрібно шукати якісь нові інструменти і для цього використовувати світовий досвід.

Ми хочемо, щоб ця поїздка на Станицю і, за можливості, в Луганськ, все ж таки стала таким собі мейнстрімом, який допоможе нам завершити війну без втрат національних інтересів України. Це важливо!

Так, нам потрібні гарантії безпеки під час патріотичного автопробігу до Станиці Луганської та забезпечення основних прав та свобод людини під час ходи у місті Луганськ. Тому ми та усі громадські організації, які хочуть стати частиною широкомасштабної акції, готуємо офіційні звернення на ОБСЄ та ООН! Ми звертаємося офіційно до міжнародних організацій, а також прохаємо про сприяння Офіс Президента й Кабінет Міністрів України, РНБО та посольства країн — учасниць ОБСЄ, а також постійних представників Радбезу ООН.

P.S. Есть такой феерический негодяй и проходимец — Георгий Тука, который позволяет себе комментировать и критиковать всё и всех. Так вот тут на Луганщине этого персонажа хорошо знают, помнят и не любят. Публично предлагаю еще раз (в 2016 он отказался), совместно пройти в прямом эфире полиграф касаемо вопросов коррупции и национальной безопасности, можно заполировать тестом на IQ и знанием украинского законодательства. Ну смелости у этого человека просто нет, возможно, представители центральных телеканалов возьмутся за организацию данного мероприятия. Гарантирую по итогам: воришка сядет в камеру рядом с Грымчаком, как раз и Антикоррупционный суд в помощь. (с) Денис Денищенко

Запись опубликована в рубрике Интересное с метками . Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий